РИТОРИКА

Наука про ораторське мистецтво, згодом теорія прози. Сформувалася пізніше, ніж поетика. Європейська риторика започаткована в грецькій школі софістів, для яких головним завданням було навчити красномовства (виникла в V ст. до н. е., сформувалася в систему III II ст., у Римі в І ст. до н. е.). Риторика містила багато правил зі стилістики та граматики.

Виникнення риторики Арістотель пов’язував з ім’ям піфагорейця Емпедокла. Його учневі Корасу приписують першу книгу риторики (не дійшла до нас), де була спроба поділу ораторської мови на вступ, пропозицію, виклад, переконання чи боротьбу та висновок. Георгій Леонтійський у своїй практичній риториці наголошував, що ймовірне важливіше від істинного, указував на вміння про одне й те саме говорити суперечливо. Він створив правила про метаморфози, алітерацію, паралелізм частин фрази.

Арістотелева "Риторика" наукове обґрунтування попередніх правил. Основоположна думка вчення риторика охоплює всі сфери людського життя і взаємостосунків, як і саме слово, тому людина користується нею свідомо і підсвідомо. Мета Арістотеля на основі спостережень подати загальні форми ораторського мистецтва, вказати, чим мусить керуватися оратор, щоб переконати слухачів своїми міркуваннями. Трактат Арістотеля складається з трьох частин: 1) аналіз принципів, на основі яких оратор може схиляти слухачів на свій бік; 2) про власні навички та вміння оратора, за допомогою яких він може вплинути на слухачів (умовити чи відмовити їх); 3) специфіка риторики: засоби мовлення і побудова викладу. Після Арістотеля сформувалися два напрями античний (надавав перевагу точності вислову) та азіатський (перевага надавалася високому стилю, основаному на контрастах, переважанні метафор і порівнянь).

Розквіт риторики відбувся в Римі у працях Гортензія, Цицерона, Квінтіліана. Цицерон ("Брут", "Оратор"), зокрема, вважав, що ораторське слово мусить наближатися до поетичного, хоч і не потрібно перевантажувати його штучними прикрасами; головне ясність і відповідність мовлення почуттю і думці.

У Візантії риторичне мистецтво також наближене до азіатського стилю і в такому вигляді передається в Київську Русь (Іларіон, Кирило Туровський). Пізніше риторика застосовувалася лише у сфері духовного красномовства.

Окремі зауваження про науку є в "Ізборнику" Святослава (1073), в анонімному трактаті XVI ст. "Річ тонкослівя грецького". Зразками національної риторики є ораторське- проповідницькі твори Іларіона, Луки Жидяти, Феодосія Пе-черського, Климента Смолятича, Кирила Туровського, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича та інших українських проповідників. Особливої уваги заслуговує теоретичний трактат І. Галятовського "Наука, або спосіб складання проповідей" як додаток до збірника проповідей "Ключ розуміння" (опубліковано в друкарні Києво-Печерської лаври 1659 р.). В "Науці..." автор (викладач риторики та ректор Києво-Могилянської колегії) радить ділити проповідь на три частини (наслідуючи європейську традицію): 1) екзордіум (пропозиція): те, про що проповідник планує говорити; 2) нарація: основна думка проповідника; 3) конклюзія: закінчення, висновки. Автор навчає, як добирати тему, будувати свою проповідь, щоб зацікавити слухачів. Він радить використовувати порівняння, посилання на історію, міфологію, природничі науки, апокрифи, бестіарій (збірники середньовічних творів, у яких описи звірів, тварин, птахів супроводжуються алегоричним тлумаченням). І. Галятовському належать книга практичного застосування правил риторики "Казання, додані до книги "Ключ розуміння" названій" (видано в друкарні Києво-Печерської лаври, 1660) та "Спосіб складання надгробних слів".

Відомі також кілька курсів риторики, прочитані наприкінці XVII на початку XVIII ст., зокрема Ф. Прокоповичем.