РЕАЛІЗМ
(від пізньолатинського - речовий, дійсний) художній напрям у літературі й
мистецтві, який повного розвитку набув у XIX ст.
Літературний напрям,
який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі
типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у
Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму,
який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає
проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на
формування духовного світу (характеру) особистості. Замість
інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається
пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як
універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму
вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх
творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму.
Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті,
які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857).
Визначальні риси реалізму:
- раціоналізм, раціоцентричний
психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих
процесів);
- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових
подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
- принцип
точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності,
як сама художність;
- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним
походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
- конфліктність
(драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
- вільна побудова творів;
- превалювання (перевага) епічних, прозових
жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
- розв'язання
проблем на основі загальнолюдських цінностей.
ХХ ст. дало світовій
літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О.
Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф.
Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).
Серед українських реалістів
— Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.
В
середньовіччі романтизм це течія у філософії, яка приписувала реальне існування
умоглядним ідеям і поняттям. У XVIII ст. відбувається радикальне переосмислення
слова, ним означається світ емпіричних речей і явищ, виникає поняття "реального"
як протилежності "ідеальному". На цій основі наприкінці XVIII у першій половині
XIX ст. формується поняття реалізму в його естетико-художньому значенні як типу
творчості, що тяжіє до "реального", до емпіричної дійсності й виходить з її
вимог і законів. До широкого вжитку термін "реалізм" ввели в 50-60-х роках XIX
ст. французькі літератори Ж. Шанфлері й Л. Дюранті.
У другій половині XIX
ст. поняття реалізму стає надбанням критики, естетики, науки, розпочинається
його теоретична розробка. Виникають два основні підходи до реалізму: як певної
тенденції чи типу художньої творчості, що проявляються на різних етапах розвитку
мистецтва, і як конкретного напряму, що склався в художній культурі XIX ст. Це
його двояке розуміння зберігається і в науці XX ст. Існування реалізму на двох
зазначених рівнях визнають Е. Р. Курціус, Е. Ауербах, А. Гаузер, М. Бахтін. Інші
вчені (Р. Веллек, Г. Лівайн, Я. Вотг) допускають існування реалізму як певної
тенденції художнього процесу, але сумніваються в можливості зведення спорадично
виникаючих реалізмів до спільного знаменника, побудови його наукової концепції.
П. Мартіно, Д. Чижевський, Б. Реїзов та інші вбачають в реалізмі
конкретно-історичне утворення, один із провідних художніх напрямів XIX
ст.
Двояке тлумачення реалізму проявилося і в радянській науці, зокрема
українській. Спершу було поширене розуміння його як одного з художніх напрямів,
що історично змінюються. У 40-ві 50-ті роки запанувала схема, яка весь художній
розвиток звела до поступу реалізму і його боротьби з різними нереалістичними
течіями (концепція реалізму антиреалізму). В 60-ті роки вона була піддана
критиці як антиісторична й антинаукова і замінена "історичною" концепцією
чотириступінчатого розвитку реалізму (ренесансний реалізм XIV XVI ст.,
просвітницький реалізм XVIII ст., критичний реалізм XIX ст. і соціалістичний
реалізм, який був оголошений синтезом усіх вищих художніх здобутків людства). Та
попри всі хитання незмінним лишався реалізмоцентризм літературного процесу,
реалізм підносився як метод, котрий у правдивості перевершує решту.
"Правдивість" була оголошена його прерогативою, головною атрибутивною якістю, і
нею обґрунтовувалася його перевага над іншими "методами".
На це слід
сказати, що справжнє мистецтво є правдивим у тому розумінні, що воно прагне
осягнути й виразити істини людського буття, які не лишаються незмінними. І той
чи інший напрям стає домінуючим у певну епоху тому, що виявляє здатність дати
найпереконливіші відповіді на її запити, найповніше виразити "істини буття", як
вони тоді мислилися й переживалися. Звичайно, реалізм не володіє якоюсь
універсальною правдивістю це "правдивість", як вона уявлялася згідно з
постулатами та інтенціями науки XIX ст., від яких XX ст. далеко
відійшло.
Як художня система реалізм складається в епоху стабілізації
буржуазного суспільства після грандіозних потрясінь наприкінці XVIII на початку
XIX ст., коли домінував романтизм. Зміщення центру життя в сферу повсякденної
життєвої практики, соціального побуту й психології породжує в суспільстві
відносини й ментально-емоційні структури, іманентні реалістичній художній
системі. В ній превалює тверезе ставлення до життя, що засновується на розумінні
його реальних вимог і стосунків. У центр уваги реалізм ставить людину й соціум,
діалектику їх взаємозв’язку й взаємодії, на якій засновується його тематологічна
парадигма. Засадничим для нього є підхід до людини передусім як до
суспільно-історичного феномену, з цією соціальною детермінантою тісно пов’язаний
принцип історизму, яким охоплюються обидва складники діалектичної двоєдності
людського характеру й суспільного середовища.
Одним із визначальних
чинників у формуванні художньої системи реалізму є бурхливий розвиток науки та
духовної культури епохи. Дія цього чинника проявляється передусім у тому, що в
реалізмі особливого значення набуває пізнавальна функція, чим він вирізняється
серед інших художніх напрямів. Для нього атрибутивним є ставлення до дійсності
як предмета спостереження, вивчення й достовірного відтворення; твір у його
системі мислиться і як художнє дослідження життєвих явищ. Звідси аналітичність
як одна з визначальних формотворчих рис реалізму і водночас як одна зі стильових
домінант, що проявляється в розмаїтті конкретних форм. В українській літературі
найпослідовніше аналітичну парадигму реалізму розвивав І. Франко, ставлячи
акцент на тому, що письменник має бути обізнаний із різними галузями науки, з
методологією наукового мислення та аналізу.
Для кожної художньої системи
засадничою є категорія автора, яка не лишається незмінною. Для реалістичної
системи іманентним є автор-деміург, що претендує на всезнання і роль абсолютної
креаційної сили в створюваному художньому світі. Так, Г. Флобер порівнював
художній твір із світобудовою, а його автора з Богом: він має бути у творі, як
Бог у світобудові всюди й ніде. З цим перегукується афоризм Л. Толстого:
"Боротьба з Богом ось що таке мистецтво". Ця авторська позиція випливала з
домінуючого світогляду доби реалізму, що характеризується гносеологічним
оптимізмом. Віра в те, що митець повноправний володар світу, що його розум та
інтуїція здатні проникати в усе суще й адекватно відображати його, становлять
світоглядну основу й прихований пафос реалістичної літератури XIX
ст.
Деміургізм як авторська позиція реалізується в художніх структурах і
стилі творчості. З нього випливає тенденція до об’єктивації зображення,
прагнення представити дійсність як таку, що не тільки існує за своїми
іманентними законами, сама себе розгортає, а й сама себе ніби "показує" без
прямої авторської участі. Безпосередній вияв це знаходить у тяжінні реалістичної
літератури до показу як домінуючого засобу художнього вислову, що тіснить опис
та розповідь і водночас синтезує їх.
В. поетиці реалізму до засадничих
належить також принцип життєподібності, "зображення життя у формах самого життя"
(М. Чернишевський). Його оспорювало радянське літературознавство останніх
десятиліть, що випливало з настанови представити реалізм універсальним художнім
методом з необмеженим діапазоном зображальне-виражальних засобів (що, зрештою,
привело лише до стирання його контурів і нівеляції структури). Насправді ж
реалізм XIX ст. розвивався в означеному напрямку, з орієнтацією на "абсолютну
достовірність" зображення. Текст реалістичного твору прагне впритул наблизитися
до структур дійсності й стати її продовженням. Беручи за предмет зображення
повсякденне життя і звичайних людей, реаліст прагне не порушувати життєвих
масштабів і пропорцій. До узагальнень він воліє приходити індуктивне, шляхом
поглибленої розробки буденних сюжетів і персонажів. Принципом змалювання
персонажів стає поєднання в характері різних якостей і рис, мистецтво
психологічної світлотіні. Реалістична парадигма відсторонює фантастику,
алегорії, символіку, міф, відмовляється від того, що здається невірогідним,
проявом випадкового чи виняткового. Це не означає, що письменники-реалісти
зовсім не вводили ці елементи в свої твори, йдеться про те, що вони не
програмуються реалістичною художньою системою, орієнтованою на науковий
світогляд XIX ст.
Принципово новою і своєрідною є жанрова система
реалістичної літератури. Вперше в історії європейської літератури провідна роль
у ній переходить до прозових жанрів (роман, повість, оповідання, нарис), що
радикально змінює зміст і характер красного письменства. Саме в цих жанрах
реалізм проявився найраніше й найповніше, його ствердження в ліричних і
драматичних жанрах відбувалося сповільнено, і в більшості європейських та
американській літературах закінчилося вже в останній третині XIX ст.
Ще
одна атрибутивна риса реалізму інше співвідношення загальних стилів (епох,
течій, шкіл) та індивідуальних стилів письменників, превалювання останніх. У
художніх системах попередніх епох (від ренесансу до класицизму) переважали
загальні стилі, які тією чи іншою мірою мали нормативний характер, і їм
підпорядковувалися індивідуальні стилі. В романтизмі й особливо в реалізмі
домінують індивідуальні стилі, що вільно співвідносяться з відповідною художньою
системою, розвиваючись в її параметрах, вільних від нормативності. Звідси
незвичайне багатство й рельєфність індивідуальних стилів, якими характеризується
реалістична література.
Формування реалізму розгортається в ЗО 40-х
роках, найактивніше цей процес відбувався у французькій, англійській і
російській літературах, де вже тоді складається його художня система. Але в
більшості європейських літератур, у тому числі українській, це відбувається вже
в другій половині сторіччя. На першому етапі його розвитку реалізмові притаманні
взаємозв’язок і взаємодія з романтизмом: у творчості О. Бальзака й Стендаля, Ч.
Діккенса й М. Гоголя вагомий романтичний елемент, їхні індивідуальні стилі
синтезують реалістичні й романтичні дискурси. Домінуючим художнім напрямом
реалізм стає в другій половині XIX ст. Його найвидатніші репрезентанти в
англійській літературі В. Теккерей, Дж. Еліот і Е. Троллоп, у французькій Г.
Флобер, Г. де Мопассан, А. Доде, у німецькій В. Раабе, Т. Шторм, Т. Фонтане, в
американській Г. Джеймс і Марк Твен, у російській І. Тургенєв, Л. Толстой, Ф.
Достоєвський, М. Некрасов, у польській Е. Ожешко, Б. Прус, Г. Сенкевич. У другій
половині XIX ст. реалізм стверджується в українській літературі в творчості
Марка Вовчка, А. Свидницького, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка та
інших письменників. Важливо зазначити, що в різних літературах реалізмові
властиві специфічні особливості, маємо його "національні варіанти", що не
зводяться до наднаціонального інваріанта. Реалізм продовжувався і в літературі
XX ст., але в інших умовах і в іншому статусі. Не можна погодитися з тим, що
радянське літературознавство приписувало йому провідну роль і в літературному
процесі XX ст. Для цього доводилося залучати до нього багатьох видатних митців
від Т. Манна до В. Фолкнера, хоча насправді їхня творчість далека від
реалістичної парадигми. З певністю до реалізму можна віднести письменників в
основному першої половини XX ст., які у своїй творчості дотримувалися
реалістичної традиції (Д. Голсуорсі, А. Беннет, Т. Драйзер, Р. Мартен дю Гар, Я.
Вассерман, О. Купрін та ін.).
|