Неоромантизм (новоромантизм)
Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX
ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його
ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики
на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.
Визначальні риси неоромантизму:
- неоромантики змальовували
переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з
маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю,
сірістю повсякденна;
- герої неоромантиків переймаються тугою за високою
досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням
жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
- головна увага зосереджувалася на
дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися
зазирнути у світ духовний;
- зовнішні події (також і соціальні) у творах
неоромантиків відступають на задній план;
- неоромантики часто вдаються до
умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
- відмова від типізації,
натомість застосування символізму.
Неоромантизм в українській літературі
започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому
стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та
інші.
|