| Главная » Статьи » Теорія літератури » К |
Класицизм
КЛАСИЦИЗМНапрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»,(1674).Визчальні риси класицизму: - націоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); - наслідування зразків античного мистецтва; - нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця); - обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); - у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів; - аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви; - встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма). Класицисти вважали, що призначення літератури - виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво. Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко та ін. (від лат. зразковий, взірцевий) тип художнього мислення й творчості в європейській літературі й мистецтві, специфічною ознакою якого є орієнтація на естетичні норми й художні взірці давньогрецької класики. На його основі поставали художні напрями й течії різних епох, які в науці новітнього часу дістали назву класицистичних. Це течії в пізній античній літературі й мистецтві, орієнтовані на грецьку класику V-IV ст. до н. е., ренесансний класицизм XV XVI ст., класицизм барокової епохи абсолютних монархій (XVII ХУЛІ ст.), просвітницький класицизм ХУШ ст., неокласицистичні течії кінця XIX першої третини XX ст. Цим напрямам і течіям, за винятком хіба що неокласицизму XX ст., притаманне розуміння художніх принципів і форм античної класики як вищих і незмінних норм мистецтва, їм властивий принцип "подвійного наслідування"; наслідування природи, під якою розуміли все суще, і наслідування класичних взірців. Але якщо для пізньо-античних течій, зокрема римської літератури "віку Августа", таким взірцем була давньогрецька класика, то для ренесансного класицизму й класицизму XVII ст. ним стає римська література; просвітницький класицизм у процесі розвитку переорієнтовується на грецьку класику. Термін "класицизм", під яким розуміють течії, "вивідні" з класики, був уведений у вжиток французькими вченими в останній третині XIX ст. Хоча теоретики й митці названих течій вважали класичні норми та взірці вічними й незмінними, кожна з них трактувала їх по-своєму. В художній практиці вони наповнювалися новим змістом, запозиченим безпосередньо з життя, і зазнавали художніх трансформацій. Класицизму як типові художнього мислення й творчості властиві .риси, що різною мірою проявляються в різних напрямах і течіях. Це: 1) розуміння краси як об’єктивної якості, що властива реальним предметам, а не є витвором творчого духу митця; 2) краса в мистецтві це досконала форма, що засновується на принципах впорядкованості, співрозмірності й концентрованості; 3) провідна роль раціонального в мистецтві (розум і оцінює прекрасне, і творить його, керуючи уявою); 4) природа модель мистецтва, але мистецтво перевершує її, бо має можливість відбору найкращого; власне, його мета зображення не природи взагалі, а "прекрасної природи"; 5) вимога порядку й духовної дисципліни в художньому творі, що засновується на законах і правилах (нормативність); 6) тяжіння до концентрованих і замкнених форм, до чіткого й ясного стилю, що виключає розпливчастість контурів, недомовленості, підтексти тощо. Першою постантичною класицистичною течією був ренесансний класицизм XV-XVI ст. Його поява стала прямим наслідком величезного впливу античності на художню культуру Відродження (див.: Відродження), її авторитет був тоді настільки високий, що вона набула значення норми й недосяжного взірця. Водночас ренесансні митці були далекі від копіювання античних зразків. Найповніше ренесансний класицизм виявився в багатій неолатинській літературі XV-XVI ст. (Дж. Понтано, А. Поліціано, Й. Секундус, К. Цельтис, А. Кржицький та ін.). Ця література посилено культивувала жанри класичної поезії елегії, оди, ідилії, епіграми, сатири тощо, поновлювала також жанри класичної прози біографії, епістоли, діалоги, промови тощо, прагнула відродити жанри античної драматургії. В XVI ст. ренесансний класицизм розвивається й національними мовами. Значення античної літератури як норми та взірця незмінне наголошувалося в поетиках XVI ст., навіть у тих, що виступали з апологією національних мов і літератур (П. Бемпо, Ж. дю Белле, Ф. Одні та ін.). На рубежі XVI-XVII ст. античний класицизм переростає в класицизм доби абсолютних монархій (бароковий) . Саме цей класицизм, передусім французький, традиційно вважається найповнішим втіленням класицистичного мистецтва. Він виник на суспільно-політичному грунті абсолютної монархії і якоюсь мірою виступав виразником її ідеології. Проте досить швидко ідеологічна й політична програми абсолютизму стали обтяжливими, а то й чужими для видатних митців класицизму. Естетичні засади французького класицизму формувалися під безпосереднім впливом раціоналістичної філософії XVII ст., зокрема картезіанства. В його мистецтві розум виступає конструктивною основою та організуючим принципом творчості. За словами Гегеля, тут розум перебуває "поза всякою залежністю від природи, від бідувань, невіддільних від конечного й минущого буття, поза зв’язками з матеріальними заняттями". Класицизм, особливо класицизм XVII ст., це мистецтво, у творенні якого апріорні принципи, умоглядні ідеальні уявлення мають першорядне значення. Теоретично "ідея" у класицистів підпорядковувалася "природі", на практиці ж визначальна роль переходила до "ідеї", і митець-класицист не стільки наслідував "природу", скільки узгоджував зображення з ідеальною моделлю, яка існувала в індивідуальній і надіндивідуальній свідомості. Цим зумовлено те, що в літературі класицизму домінуючою формою художнього узагальнення виступає ідеалізація. Тут узагальнення є не чим іншим, як піднесенням розмаїття конкретних явищ до певного узагальненого зразка, ідеальної умоглядної моделі. Класицизм XVII ст. найбільшою мірою характеризується розвиненістю суворої регламентації жанрової системи, принципу "чистоти" жанрів. Водночас жанри й жанрові різновиди закріплено за певними стилями "високими" й "низькими". Своє завершене виявлення нормативна поетика класицизму XVII ст. з її кодексом законів і правил знайшла у віршованому трактаті Н. Буало "Поетичне мистецтво" (1674). Провідне місце в класицизмі XVII ст. належало театрові. Тому провідними жанрами в літературі були трагедія й комедія. Найвидатніші майстри трагедії П. Корнель і Ж. Расін, комедії Мольєр. В літературі інших європейських країн, у тому числі слов’янських (Польща й Росія), класицизм XVIII ст. розвивався під значним впливом французького. У XVIII ст. великого поширення в європейській літературі набув просвітницький класицизм (див. Просвітництво). Він наповнився іншим, "третьостановим" змістом, вступивши у взаємодію з Просвітництвом, спрямованим проти феодально-абсолютистського суспільства та його ідеології. Взаємозв’язок класицизму й Просвітництва пройшов принаймні дві стадії конвергенції. На першій стадії відбувалося пристосування "старого класицизму" для вираження третьостанового змісту й нової просвітницької ідеології; ця "вольтерівська стадія" ще пов’язана з естетичними засадами й художніми формами класицизму XVII ст. У другій половині XVIII ст. формується класицизм з іншою естетико-художньою системою, який сучасна наука називає неокласицизмом. Він не тільки був мистецтвом іншої, третьостанової ідейної орієнтації, а й витворив свою естетику й поетику, відмінну від "старого" класицизму, їхню опору він теж шукав в античності, але знаходив її в мистецтві демократичних Афін і республіканського Риму. Неокласицисти виходили з постулату, за яким політична свобода є необхідною передумовою справжнього мистецтва. Античність вони розуміти як царство свободи й краси і надихалися її естетичним ідеалом, який Й. Вінкельман сформулював так: "благородна простота і спокійна велич". Водночас наслідування античної класики вони розуміли ширше й вільніше, без строгої нормативності й регламентації. Розквіт неокласицизму припав на кінець XVIII ст. й охопив різні види мистецтва й країни. В літературі найвидатніші його прояви - - "веймарський класицизм" Й. Гете й Ф. Шіллера, поезія А. Шеньє й драматургія В. Альфєрі, література Великої французької революції. Для вітчизняної науки традиційним є твердження про те, що українська література "оминула класицизм". Від нього відступив Д. Чижевський, який у своїй "Історії української літератури" визначив напрям класицизму, але звів його до проявів класицизму епохи абсолютних монархій. Насправді ж класицизм в українській літературі має багатовікову історію. Наприкінці XV у першій половині XVI ст. на українському терені спостерігалися прояви ренесансного класицизму в латиномовній літературі Галичини (поезія Павла Русина з Кросна, проза С. Оріховського та ін.). У другій половині XVII XVIII ст. значного поширення в Україні набуває так званий шкільний бароковий класицизм, головним осередком якого була Києво-Могилянська академія. Класицизм епохи абсолютних монархій не знайшов у нас відповідного соціокультурного грунту й не переріс у розвинену художню систему. Певні класицистичні риси й тенденції наявні в творчості ряду українських письменників XVIII першої третини XIX ст. від Ф. Прокоповича й Г. Кониського до І. Котляревського й П. Гулака-Артемовського. З класичним типом художнього мислення, зокрема з властивим йому пластичним відчуттям і розумінням форми, пов’язаний український неокласицизм 20-х років XX ст. (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт), який мав своє продовження і в подальші десятиліття (М. Орест, Б. Тен, І. Качуровський). | |
| Просмотров: 1828 | |
| Всего комментариев: 0 | |