Інтерлюдія - невелика за обсягом комічна сценка або п’єса, що виконувалася між актами основного драматичного дійства і мала за мету дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п’єсі.

Тематично інтермедія здебільшого була не залежною від змісту самої драми, хоча у XVIII ст. помічаємо і єдність обох частин вистави (певною мірою в М. Довгалевського і значною в Г. Кониського). У XIV XV ст. інтермедія з’являлася у Західній Європі як побутова сценка, близька до фарсу. За характером комічного вона нагадує комедію ситуацій. Позначається напруженістю сюжету, в основі якого анекдоти чи жартівливі історії; динамічністю дії, жвавістю й дотепністю діалогів, натуралістичними описами. Дійові особи представники "низького" стану, своєрідні маски визначальних соціально-психологічних типів: селянин, солдат, шахрай і т. д.

Українські інтермедії виникли у зв’язку з розвитком інтермедійного жанру у шкільній драматургії і були типологічне спорідненими з німецькими фастнахт-шпілями, англійськими та французькими фарсами, іспанськими ентремссес та італійською комедією дель артс. Функціонували в жанровій системі шильної драми протягом XVII XVIII ст., а також окремо у формі рибалтівської п’єси ("Трагедія Руська").

Теорія інтермедії викладалася у шкільних поетиках, особливу увагу на цей жанр звернув М. Довгалевський у "Саді поетичному" (1736-1737). Авторами та виконавцями були здебільшого учні тодішніх шкіл, зокрема студенти Києво-Могилянської академії та мандрівні дяки.

В основі українських інтермедій лежали мотиви й сюжети українського фольклору, популярні книжні анекдоти, які відображали життя та побут українського народу. Використовувалася розмовна мова, фразеологічні звороти, прислів’я, приказки. У сценічну дію вводилися танцювальні й вокальні номери. Дійові особи українських інтермедій широко представляли всі національні групи населення України українців, росіян, поляків, циган, білорусів (литвинів), євреїв та ін.; кожен з них розмовляв своєю мовою або використовував макаронічний жаргон.

Найранішими з відомих нині українських інтермедій є дві поставлені у Камянці-Струмиловій (тепер Камянка-Бузька) 1619 р. анонімні вистави "Продав кота у мішку" та "Найкращий сон"; їх було додано до польськомовної драми Якуба Гаватовича про смерть Івана Хрестителя. Вперше в українській літературі в них був показаний чітко окреслений образ селянина. Обидва твори написано віршами, ритміка яких близька до ритміки народних пісень.

Нині відомо близько 40 інтермедій: у Дернівському збірнику (друга половина XVII ст.) 9 п’єс побутового та суспільно-історичного характеру, в яких діють українські селяни, студенти, козак, німець, поляк та ін.; по п’ять до п’єс Митрофана Довгалевського "Комічне дійство..." (1736) та "Властотворний образ..." (1737), де подаються картини живої дійсності, розробляються соціальні (зокрема, кріпацтво) та національні проблеми (застереження щодо національної небезпеки від Московщини), з’являється позитивний герой козак-запорожець; в цьому плані близькі до них чотири інтермедії до п’єси Інокентія Мигалевича "Стефанотокос" (1742) та п’ять до драми Георгія Кониського "Воскресіння мертвих..." (1747).

Інтермедії визначне явище української літератури, саме з них розпочинається історія української комедії.