ДІАЛОГ

(від грецьк. розмова, бесіда) жанр давньої української поезії та прози XVI XVIII ст.

Інша назва "розмова", "розмисел". Розрізняють такі типи діалогічних творів: 1) як різновид драми, побудованої на системі монологів (тут діалог наближається до декламації); 2) як жанр суто літературний, із театром і декламаціями не пов’язаний; 3) як диспути у прозі та філософських творах (зокрема, С. Оріховського, Ф. Прокоповича, а найбільше Г. Сковороди). В драматургії діалоги бували різдвяні та великодні на теми побутові й релігійні. Такими є "Вірші з трагедії "Христос Пасхон" Григорія Богослова" (1630) А. Сеульського, "Розмисел про муку Христа Спасителя нашого" (1631) І. Во-лковича "Діалог на страждання Христа", "Слово про збурення пекла" (кінець XVII початок XVIII ст.), "Вірші на воскресіння Христове, і інтермедіум, і Епілог" (початок XVIII ст.), "Діалог, коротко зібраний на персон сім, на дві частини розкладений" (кінець XVII початок XVIII ст.), "Діалог Енея з Турном" з "Поетики", складеної в Чернігові в 1745 р., діалоги Т. Щуровського "Голос похвали неба і землі" (1770), "Вид мудрості в образах, від поган висміяних" (1774) тощо.

Діалогічна форма вживалася в інтермедіях: "Розмова між поляком та ковалем", "Розмова між жовніром та жидом" та ін. Значно більшого поширення набув літературний діалог без зв’язку з театром, побудований на відтворенні розмови героїв. Така форма вже культивувалася в XVI ст. "Еклога" Григорія Чуя, Русина з Самбора (розмова латиною двох персонажів Кас-тора і Полукса). Діалогічну поезію значною мірою культивували представники польсько-української літератури першої половини XVII ст., зокрема С. Симонід ("Селянки", 1614), М. Пашковський ("Україна, татарами терзана", 1608; "Розмова козака запорозького з перським гінцем", 1617), В. Кіцький "Діалог про оборону України і побудка з пересторогою для запобігання турецьких нападів" (1615, польською мовою); Б. Зиморович ("Селянки нові руські", 1663). Чудовий зразок діалогічної поезії створив К. Транквіліон-Ставровецький "Ліки пустельникам і чесним ченцям на помисли гріховні" (1646), що є розмовою душі й тіла.

Форма діалогу перейшла у XVIII ст.: елегію в розмові між Купідоном і Йоасафом написав латинською мовою І. Ярошевицький: "Купідон, або крилатий амур" (1702); дуже цікавий твір цього жанру створив С. Дівович: "Розмова Великоросі! з Малоросією" (1762), у якому подав широку картину української історії і змагань козацтва за свободу своєї землі; М. Мозалевському приписують створений на основі інтермедійної поетики (низове бароко) "Діалог, або розмову пастухів" (друга половина XVIII ст.) українською народною мовою; таку поетику використовував і І. Некрашевич ("Ярмарок" та "Сповідь 1789 р."). До 80-х років XVIII ст. відносять "Розмову священика з ієромонахом" на тему поліпшення побуту духовенства. У 1786 р. інок Яків написав діалог "Плач лаврських ченців", що має вигляд сатири, діалогічна форма тут суто літературна. Форма діалогу певною мірою перейшла і в XIX ст.; можна назвати діалог "Василь, Кирило і Федько" С. Петрушевича.

Загалом діалогічний жанр у XVIII ст., хоч і має ряд цікавих, навіть видатних розробок, починає занепадати; найвищий розвиток він мав у першій половині XVII ст. Інколи діалог набуває катехізисної форми запитань і відповідей, власне, є літературною формою його популяризації; ця форма культивується і в XVIII ст.: "Вірші за запитаннями та відповідями складені" (1743).