В  мені  уже  народжується  Бог
і  напівпам'ятний,  напівзабутий,
немов  і  не  в  мені,  а  скраю  смерти,
куди  живому  зась  -  мій  внук  і  прадід  -
пережидає,  заки  я  помру.
Я  з  ним  удвох  живу.  Удвох  існую,
коли  нікого.  І  гримить  біда,
мов  канонада.  Він  опорятунок,
я  ж  білоусто  мовлю:  порятуй,
мій  Господи.  Опорятуй  на  мить,
а  далі  я,оговтаний,врятую
себе  самого  сам.  Самого  -  сам.
Він  хоче  поза  мене  вийти.  Прагне,
рятуючи,  донищити  мене,
аби  на  протязі,  на  буряних  вітрах
я  вийшов  сам  із  себе,  наче  шабля
виходить  з  піхов.  Хоче  вийти  геть,  
щоб  згасла  свічка  болю.  Щоби  тьма  
впокорення  мене  порятувала,  
інобуттям.  Іножиттям.  Найменням  
уже  невласним:  ось  він,  той  загал,  
яким  кермує  той  шалений  бог,  
котрий  в  мені  воліє  народитись.  
(а  я  ще  тую  свічку  посвічу,  
аби  мені  не  смеркло  передчасно.  
Пресвітлої  години  свічка  чорна  -  
неначе  перемога  крадькома).